Субота, 25.01.2020, 03:11
Ви увійшли як Гость | Група "Гості"Вітаю Вас Гость | RSS

Голосківська ЗОШ І-ІІІ ступенів

Летичівський район Хмельницька область
Міні-чат
Наше опитування
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Locations of visitors to this page Український рейтинг TOP.TOPUA.NET Проверка тиц free counters
Зараз на сайті
Яка відстань?

Розрахунок відстаней

Розрахунок відстаней від Автодиспетчер.Ру
Нагодуй хом"ячка
НАША музика
Форма входу

Каталог статей

Головна » Статті » Різне

Голодомор 1933 року. Спогади жителів с.Голосків та Лисогірка.

Грушко Віра Саківна 1992 року народження,

 жителька с.Голосків, розповідає:

 

„Голодомор 1932-1933р.- один з найжорстокіших злочинів сталінізму проти українського народу. Наближення катастрофи відчувалось вже в середині 1932 року. Цей голод спричинив величезну смертність населення, особливо дітей і старих людей. Але в нашому селі страшного голоду не було. Та нам було відомо, що ходили по селах такі люди, погані „негідники” і забирали  в людей усе, що вони мали: зерно, картоплю, крупу… Селяни змушені були їсти собак, котів, щурів, трупів коней, листя, бур’яни та кору дерев. В Голоскові деякі люди ховали картоплю, закопуючи її в землю. Та саме в ті роки були дуже сильні морози і закопана людьми картопля вся вимерзла. Люди ходили шукати ті ями, сподіваючись знайти картоплю, хоча б перемерзлу, гнилу. Сушили ту гнилу мерзлу картоплю, перемелювали її і пекли млинці.

Листя липи, насіння лободи теж сушили, а потім варили, і їли з них таку юшку. Люди йшли по дорозі і не було в них сили дійти додому – помирали на дорозі. Їздили вулицями підводи, збирали померлих і кидали їх у яму. А люди, які ще могли прогодувати свою худобу, рятувалися завдяки їй, а також рятували своїх рідних, сусідів, ділилися молоком. Між людьми  змученими голодом спостерігалося братерство, самопожертва батьків заради дітей…

Для того, щоб зламати селян держава посилювала тиск на них. Цей голодомор належав до числа трагедій, наслідки яких відчувають багато десятиліть. Найбільше від голоду померло селян-українців.”


 Жителька села Лисогірка 

Гарлецька Аделя Антонівна 18.01.1929 року народження:

 

„Я мало що пам’ятаю про голодомор, але з розповідей батьків та старшої сестри можу  розповісти таке: „На селі тоді було дуже важко, особливо узимку. Влітку були ще ягоди, кислички, гриби, різна зелень. Здебільшого люди варили супи, які  були не тільки без крупи та зажарки, а в більшості і без картоплі Це була вода з залишками гнилуватих та приморожених овочів, яка мала запах того страшного життя, яке випало на долю українців. Жити було важко і страшно. Особливо за дітей, які постійно просили їсти. Мене малу здебільшого харчували молоком, тому що нас ще рятувала наша сухоребра корівчина, яка давала хоч трішки молока. А в багатьох не було худоби і на вулицю щодень виходило менше дітей, а ті хто ходив, носив перед собою спухлий живіт від голоду. Село було німе, відрізнити старого від молодого майже було неможливо. Скільки люду померло! І хай хто мені скаже: ”За що?”


Недял Надія Петрівна жителька села Лисогірка 1925 року народження:

 

„Згадую своє  дитинство закреслене подіями 1932-1933 років. Нас у сім’ї було п’ятеро дітей. Як зараз бачу, аж мороз по шкірі: маленька зимова холодна хата і голод висить у ній скрізь: на стінах, на полицях, на миснику, на столі… Мати з батьком як могли діставали хоч деяку їжу, аби ми не померли. Збирали якесь кореневище, гриби, жолуді, молоденьку кору. Як ми його їли? Господь його знає. Пам’ятаю, що варили цукровий і кормовий буряк – як кашу, це вже була радість. А як з’являвся кусок хліба в хаті, то це було велике свято. Слів не вистачає, як назвати тих, що  забирали їжу в бідних, доводячи їх до трупоїдсва і людоїдства. Влітку ходили по лісах, полях, шукали їжу. Дехто щось знаходив, а дехто в дорозі знаходив смерть. Деякі люди  йшли в місто, думаючи, що там буде краще. Але завдяки Богу все скінчилося, є хліб запашний на столі, повиростали ми маленькі, наші діти, внуки, правнуки, але ще не одне століття будуть згадувати ці страшні події, які пройшли чорною смугою над Україною, це свавілля і знущання над народом, що забрало мільйони життів.”


Панчук Марія Панасівна 1925 року народження. 

Жителька села Лисогірка, Хмельницької обл. Летичівського району.

 

„Не хотілося б, та згадується. Я вижила, а скільки молодих, дітей, старих померли насильницькою голодною смертю. Настраждалися не за свої гріхи. Ліс кишів людьми, вони ходили  назбирати суниць, грибів, коренів, яблук(хоча б гнилих), щоб прохарчуватись хоч чимось. За моєї пам’яті був випадок, коли  жінку зловив один селянин і хотів зарубати, щоб було йому що з’їсти. В людей забрали все не тільки їстівне, в них вимотали душу, що люди доходили до вбивства інших людей.  В селі поселився жах. Знаю, що в селі були випадки людожерства. Була одна сім’я  Стануліних, де їхній дядько поз’їдав своїх дітей, жінку, усіх хто був в сім’ї. Люди знали, боялись, обходили стороною його хату. Рятувались як могли, ходили (вже в теперішню Деражню), щоб обміняти золото на муку, крупу, але цих людей часто грабували. Їх вичікували біля дороги і забирали все, що у них було. І був знову страх і убогість.

Люди в ті страшні роки вишукували усе, що могли. Влітку у селі не дуже голодували, тому що був ліс і можна було цілу осінь та літо прохарчуватися грибами, ягодами. Збирали усі гриби, навіть поганки, мухомори. Їх добре виварювали та їли. По полях і городах збирали гнилу картоплю, буряки. Навіть було таке, що й гнилої картоплі не можливо було знайти, або й билися за цей, хоч який харч. Варили і пекли хліб з різних бур’янів, насамперед з лободи. Хоча він був гірким, терпким, але їсти хочеться…

Це були страшні роки, які люди зі слізьми і горем згадують. Бажаю, щоб цього ніколи більше не повторилось.


Федоришина (Бондар) Ніна народилася 5 січня 1941р. в селі Пархомівні, жителька села Голосків.

 

Про голод 1933 року знаю, бо розповідали батьки. Обходилися короткими словами, що це були страшні часи для України, казали, що дуже бідували, що були випадки, коли масово люди вмирали.

А я добре знаю голод 1947 року.

Згадуючи голод 1945 – 1947рр., можу сказати, що на той час їсти не було нічого. Батько, працюючи фізруком в школі та мати, приносили з роботи лиш невеличку пайку-окусник хліба, що видавався їм на весь день. Цей шматочок приносили дітям, ділили між усіма, а собі брали найменше. Та цей пайок не міг прогодувати сім’ю, тому щодня готувалася така їжа, що згадувати страшно.  Їли листя зі сливок, ходили по своїх полях та навколишніх сіл - знаходили погнилу картоплю і пекли з неї млинці. Збирали квітки конюшини, сушили і, перемоловши на муку, пекли  такі коржики. Все це їсти було нестерпно, але голод заставляв їсти ще і не таке. А коли батько купив своєї муки, це сприйняли за свято.

Ходила також у Голосків, там такого голоду не було. Туди я ходила до Пожар Пестини, яка була родичкою і мала добру корову. Я, назбиравши ягід, трави, ходила до неї і обмінювала назбирану зелень на молоко, сир. Великим випробуванням було донести це з Голоскова в Пархомівні, щоб усім попало хоча б трішки.

Їсти треба було обережно, голодному організму не можна було давати багато їжі. Та і де було взяти ту їжу? Одного разу, коли вже не можна було втриматись до приходу батьків, з’їла сама сире яйце,  без солі і взагалі без нічого. Ледве мене тоді врятували – отруїлась, мало не померла…

Голод – страшна річ, може заставити людину красти, вбивати, ненавидіти, принижує людину, заставляє плазувати… Це було колись, та хай його більше ніхто не побачить і не відчує на собі.

Слободянюк Марія Данилівна 1930 року народження, старожил села Лисогірка.

 

 ”У той час я ще була мала, але дещо пам’ятаю про голодомор 1933 року із розповідей батьків. Велику роль у житті села відіграла „Лісопилка”, яка була у лісі поблизу села. Велика частина людей ходила туди на роботу, тому, що там за один робочий день платили 200-300  грам кукурудзяної каші. І цей заробіток працівники несли у свої домівки, щоб врятувати від голодної смерті родину. Були і також випадки, коли знеможені безсилі працівники вмирали прямо під деревами, які вони різали .

Навесні, коли зійшов сніг і розмерзлася земля, то люди брали лопати, сапи і перекопували город, шукаючи там згнилу, мерзлу картоплю, яка залишилася із осені. Із цієї картоплі варили юшку і пекли млинці, втішаючись тим, що хоча б щось вдалося дістати.

Також ще ходили у ліс і дерли з липи кору, потім сушили її,  розтирали на порошок і теж пекли млинці. Боже, Боже, як же можна було таке витримати? Мабуть, хоча б для того, щоб розповісти сьогодні вам, щоб знав народ, щоб оцінив, щоб пом’янув. 

Також ходили до скирти у поле і перевівали полову,  вивіюючи із неї зернята  пшениці.  Із цієї пшениці  варили „шліхту”. Смак тої шліхти дехто пам’ятає і до нині.

Вижити усім усе ж не вдалося. У нас по сусідству жила одна сім’я,  у якій першим від голоду помер годувальник –батько, залишивши жінку із вісьмома дітьми. Прогодувати таку сім’ю самостійно вона не змогла, і за цей один рік поховала аж семеро. Врятуватися вдалося лише їй і одному сину. І такі випадки у селі були не одинокі. Великій частині села не вдалося пережити цей рік. А ті, що вижили, запам’ятають це до кінця своїх днів.

Саме такими методами вдалося вижити тим, хто залишився. Кожна сім’я боролася за себе і намагалася вижити. Але, як бачимо, наслідки й методи цієї боротьби фатальні.


Гарник Уляна Гнатівна 1900 р.н.

Спогади жительки села Лисогірка:

 

„Народилась1900 року в Голоскові, вийшла заміж в с.Лисогірку.  Народила троє  дітей. Маю сім онуків і одинадцять правнуків . Все своє життя пропрацювала в колгоспі. Вдова.

1933-1934 роки для України були дуже страшними. Люди не мали чим харчуватися. Вони ходили на поля й збирали гнилу картоплю. Розпалювали вогнище й варили такий обід, різали навпіл цю картоплю, додавали лободу. На це було страшно дивитися, не те, що їсти. Він мав неприємний запах, був гіркий, але мусили їсти, тому що не було нічого кращого. Ще ходили до лісу: збирали ягоди, гриби, різноманітні плоди. Навіть збирали гриби поганки, гарно їх відварювали та їли. Люди пухли від голоду, вмирали. Вмирали діти. Навіть у нашому селі, а також по всій Україні було людожерство. Від голоду люди втрачали розум: їли дітей, братів, сестер. За ті роки померла величезна кількість людей.

  Під час голоду в 1933 р. у нас було трохи картоплі, яку ми  їли по трошки, щоб на більше хватило, бо ж  сім’я  була  не маленька.  І коли одного разу до нас ввірвалися, як ті шакали, комнезами,  у мене в голові промайнула думка: „Тільки б дітей  лишили живими…” На той   час діти ще були малі, не розуміли, що робиться в хаті, але все ж таки я пам’ятаю їх перелякані оченята. В той день вони (комнезами) обнишпорили усю хижу  і один  із них  зайшов у погріб, де й у нас була схована картопля. Заради дітей ми були готові захищати ті залишки картоплі, що давала нам життя. Ризикуючи, ми там  його закрили. Після чого цей нелюд довго не думав і всю картоплю попроколював нам шпицею, а потім обгадив її, щоб нікому не дісталась. Ось так люди втрачали людське обличчя, борони нас Боже. На щастя у нас ще залишилося трохи квасолі у баночці, яка була захована за припічком. Це дало нам можливість ще який день прожити. Кожен день була думка про те, де і знайти щось поїсти дітям і собі, бо як сама згину, діти пропадуть. От і їли все, що могли знайти: корінці, лободу, ягоди, гриби… Їли, боялися  отруїтися, але голод був сильніший страху.

Пам’ятаю  одного разу навесні, коли розцвіло трохи пшениці, моя братова, опухла від голоду пішла на поле, назбирала пригорщу того цвіту і з’їла. Там вона бідолашна і померла.

 У нашому селі був такий випадок. Жили дві сестри. Одна в Лисогірці, а інша – у Шпиченцях. Та, що жила в Лисогірці мала більше статків і в неї не було дітей. А котра жила у Шпиченцях мала діти і дуже бідувала. Вона часто приходила до  сестри в Лисогірку і просила, аби та дала що  не-будь поїсти, але та нічогогісінько їй не давала. Одного разу , та жінка, яка жила у Шпиченцях зарубала власну дитину, аби прогодувати інших своїх.

Хто пережив ту страшну голодну біду, донині зі столу збирає кожну крихту хліба. Цінуйте, діти, хліб, свою свободу, людяність, мир і спокій … І не гнівіть Бога…

 

Олексієва Ганна Трохимівна.

Жителька с. Лисогірка:

 

 „Я 1921р. народження 13 серпня.

У нас сім’я була велика, жили убого, тримали лиш одну козу, на яку молилися, бо вона тримала нас на цьому світі. Харчувались як коли: коли млинці з лободи, коли перебивались перемерзлими чи гнилими картоплею,  яблуками, буряками. А деколи батько приносив жменьку якогось зерна, то у хаті було ніби свято. Весну і літо було пережити легше, ніж зиму. Згадую один випадок, коли ми з мамою прийшли з лісу з пустими руками і увійшли до хати, а там на столі стояв горщик, в якому на дні було дві рибини і трішки юшки. Яка це було для нас щастя, ми їли справжню їжу, не бур’яни, не коріння, не терту кору, а з риби юшку. Але таке траплялося дуже рідко, тому що в річці виловлювалося все, що можна було, в садках визбирувалися слимаки, збирали пташині яйця і знайти вже щось їстівне було практично неможливо”.


Чорна Ганна Антонівна 1923 року народження.

Жителька с.Лисогірка.

 

„Роки голодомору були найстрашніші роки в моєму житті. В нашій сім’ї було на той час четверо дітей. Я була найстарша. Заради того, щоб знайти їжу і хоч трошки прогодувати сім’ю, ходила десятки кілометрів від дому.  На ті сім’ї, в яких хоч трошки було харчів і худоба, бідні люди дивились як на лютих ворогів. І взагалі люди ставали озлобленими і боялися один одного. По правді  були випадки людожерства. Хоча в нашому селі цього масово не було. Та люди дуже вимирали, особливо діти та старі люди, так як вони були менш фізично сильними. Також був випадок, коли вагітна жінка при родах померла, так і не зумівши народити, бо була така голодна і знесилена.

Їли все, що завгодно: гнилу картоплю, заганяли голодну сухоребру собаку, ловили котів, добували коріння. В лісі збирали гриби,  навіть отруйні. Але, так як всі збирали гриби, то їх було дуже мало, тому і це не рятувало.

Ще були дуже страшні випадки трупоїдства, які згадувати навіть страшно і боляче. Ці роки закарбувалися в їхній пам’яті назавжди. Пам’ятайте про це і ви, молоді…”


Якщо у вас теж є спогади рідних чи односельчан про роки голодоморів 1932-33 чи 1947 років, то пишіть нам. Ми їх теж розмітимо на нашому сайті.

Категорія: Різне | Додав: himik (07.07.2010)
Переглядів: 2219 | Теги: Історія | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Погода у Голоскові
Вибір мови сайту
Выбрать язык / Choose language:
Russian
English
French
German
Japanese
Italian
Portuguese
Spanish
Danish
Chinese
Korean
Arabic
Czech
Estonian
Belarusian
Latvian
Greek
Finnish
Serbian
Bulgarian
Turkish
Пошук по сайту
Наш час
Увага!
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання
Наші символи
Корисні програми
Корисні сайти
Сайти шкіл

Copyright MyCorp © 2020
Зробити безкоштовний сайт з uCoz